27 июня 2017 г.

Iсторична довідка

350 років тому...

Шануймо рідне, серцем закликаю...

Д.Бакуменко.

Цей історичний нарис складений на основі матеріалів місцевого краєзнавця Р.К.Рибальченка, автора книги «Дергачі – містечко на Лопані, на великому шляху, на Слобожанщині» (Харків: ППФ «Поліграфіст», 2008. – 632с., 302 іл.).

Сучасне лежить на шляху від минулого до майбутнього, і щоб завтрашній день став реальністю, ми час від часу повинні повертатися до свого історичного минулого, до його уроків і вчитися жити і берегти те, що нам передано у спадок. Яке ж воно, наше минуле? А воно цікаве і неповторне!

Слобідською Україною називалася південна окраїна Російської держави у ХVІІ-ХVІІІ століттях. Цю територію тепер складають Харківська область, частини Сумської, Донецької, Луганської областей України та Воронезька, Бєлгородська і Курська області Росії. Назва краю складалася поступово. У давньоруських літописах і документах ХVI-ХVII століть цю місцевість називали Диким полем, "Польською Украйною" або південною степовою окраїною російських земель.

Кожне поселення Слобожанщини має свою історію.

Місто Дергачі розташоване «въ 15 верстахъ отъ Харькова, при рьчкахь Лопани й Лубянкь, на дорогь й зъ Харькова въ Золочевъ».

Дергачі засновано в 50-ті роки XVII ст. переселенцями з Правобережної України. З'явилось поселення як один із пунктів для відбиття нападів кримських татар і захисту земель московських. Татари, котрі контролювали причорноморські степи аж до кордонів Московії, займались грабіжництвом майна, худоби, а людей полонили і продавали у рабство. Так, у січні 1680 року слобода дуже постраждала від їх нападу: татари взяли в полон частину жителів, багато коней, худоби і різного майна. Про цю подію доносив харківський воєвода.

«По сказке Харьковского воеводы Ивана Микифорова сына, Маслова, в нынешнемъ во 188-мъ января въ 19 день в приходъ воинскихъ людей крымской ханъ с ордами в Харьковском уьзде в селъ Деркачахъ, й в селъ Лозовомъ, й в селъ Алипицахъ, й в селъ Борщавомъ русскихъ людей й пашенныхъ черкасъ й женъ ихъ, й детей, й свойственниковъ, что в полонъ взяли и лошадей, и всякого скоту, и платья, и всякой рухледи взяли и то писано ниже сего, а хлъба и дворовъ й в тъхъ селехъ не жгли, а к Харькову и к инымъ селамъ й деревнямъ воинские люди не прихаживали и никакова розоренья не учинили».

Із книги "Материалы для истории колонизации й быта." Степной окраины Московского государства (Харьковской й отчасти Курской й Воронежской губерний) в ХVI-ХVIII стольти. Д.И. Багальемь. 1886. XXVII. Отрывки изь вьдомостей о татарскомь погромь 1680 года.

Заселення Дикого поля було вигідно і для самої Москви, тому і віддавали пустуючі землі переселенцям та ще й всіляко їх заохочували, видавали воєводам грошове і хлібне довольство. На освоєних землях переселенці створили своєрідну адміністративно-територіальну і військову організацію, яка отримала назву слобідсько-українських полків. Датою організації Харківського, Ізюмського та інших слобідських полків вважається 1651 рік. І Деркачі були одним із сотенних містечок Харківського полку. Із перепису Харківського полку за 1660 рік відомо, що в Дергачах жили 26 українських селянських родин. За архівними даними це були Степан Пилипенко, Степан і Федір Мураховці, Раско та Семен Гри­ценки, Семен Куриленко, Микита Маценко, Роман Іваненко, Грицько Степаненко, Федір Колесник, Гаврило Панасенко, Данилс Лук'яненко, Андрій Михайленко, Роман Богун, Корній Швець, Панько Демченко, Яким Тимошенко, Андрушко Михайленко, Ми­хайло Онущенко, Грицько Омеляненко, Мелешко Онатченко, Лаврін Жеребченко, Стецько Остапенко, Денис Барановський, Дем'ян Старий, а також Василь — Ємців зять. Вочевидь, цей Ємець, зятем якого названий деркачівський селянин Василь, був досить відомою постаттю в Харкові, коли вказівка на спорідненість із ним була достатньою для переписувачів. У переписі зазначено тільки голів селянських родин, тобто разом із дружинами й дітьми перших деркачівців було у кілька разів більше.

Одним із найдавніших документів, у якому згадується про Дергачі, є лист козака Степана Філіпова:

«Челобитна харківського черкашенина пропобудову млина. 1660 рік.

Царю, государю и великому князю Алексею Михайловичу всея Великая и Малыя и Белыя России самодержцу бьет челом холоп твой Харькова города черкашенин Степка Филиппов. Милосердый государь, царь и великий князь Алексей Михайлович всея Великая и Малыя и Белыя России самодержец, побалуй меня, холопа своего, вели, государь, мне построить в Харьковском уезде в деревне Дергачевке на речке на Полном Колодезе вновь мельницу своим мельничным заводом и о том вели, государь, дать мне свою государеву грамо­ту. Царь, государь, смилуйся, пожалуй.

На обороте: Государь пожаловал будет то место пусто и утесненья не будет и ему строить мельницу.

От царя и великого князя Алексея Михайловича всея Великая и Малыя и Белыя России самодержца в Харьков Ивану Михайловичу Офросимову. Пожаловали мы, великий государь, Харьковского черка­шенина Степку Филиппова, велели ему по его челобитью в Харьковском уезде под деревней Дергачевкою на речке на Полном Колодезе строить вновь мельницу собою и владеть до нашего государева указу. И как к тебе ся наша великого государя грамота придет и ты б харьковскому черкашенину Степке Филиппову в том месте мельницу велел строить собою и владеть до нашего государева указу будет от той мельницы ни у кого пашенных земель и всяких угодий водою не станет топить да о том к нам, великому государю, писал иными делы. Писан на Москве лета 7168 г. генваря в 10 день».

Сборник Харьковского Историко-филологического общества. Том 16.— Харьков, 1905. -С. 134, 135.

До речі, ще до цієї хвилі переселення людей наш край уже знав людські поселення. Територія, де розташовані Деркачі, була заселена здавна, про що свідчать наявність курганів та поселень скіфського часу (V-Ш ст. до н.е.), а також поселень Черняхівської (ІІ-V ст. до.н.е.) і Салтівської (VІІ-Х ст. н.е.) культур.

Деркачі були сотенним поселенням з двома сотнями під керуванням отамана і єсаула.

У топографічному відношенні Деркачі розташовані у річковій долині р. Лопань льодовикового походження. Ріка бере свій початок у Бєлгороді. Колись льодовик, що танув, живив річку, а зараз вона живиться виключно джерелами.

Правий берег річки був крутим, порослим первісним лісом, росли там липи, клени та велетенські дуби, а підлісок складався з кущів ліщини. Чимало було грушевих і яблуневих дерев, плоди яких люди використовували для своїх потреб. Та й сам ліс приносив велику користь: з нього будували домівки, громадські споруди: мости, церкви, млини, а ліщина йшла для плетіння тинів, які тоді служили парканами. Деревина використовувалась і для опалення, багато її йшло для винокуріння, для цегельних виробництв. Хоча вирубка лісу якось контролювалась, та він все далі відступав на захід і поступово зник з очей. Тепер його помітно у хуторі Лужок, а далі він різко прямує на захід. Ліс на північному сході (Копитець) у свій час був остаточно знищений, і сучасна лісосмуга між Деркачами і Черкаською Лозовою переважно штучного насадження.

У долині річки були гарні заливні луки, що сприяло тваринництву, росло більше 250 видів трав, були хащі калини, лоз, повитих хмелем. Як природний релікт, пам'ятник природи - первісне озеро знаходиться в самому центрі Деркачів і зветься "Кисле". Воно нагадує арену великого амфітеатру. Колись була спроба його осушити, та дарма - природа перемогла.

У 1732 році в слободі Деркачі мешкало 3225 жителів, у тому числі 632 козацьких старшин і козаків. У центрі поселення розташувалися базар, церква, установи самоврядування. Сам центр Деркачів був на пісках, а на півдні, заході і сході були чорноземи, придатні для хліборобства, тому поруч із селищем з'явилися хутори, яких на кінець XIX століття було до п'ятдесяти, зараз вони злилися із містом, але назви залишилися, а саме: Бабино, Болібоки, Шовкопляси тощо.

Бажання захистити свої землі, створені з такими труднощами поселення, призвели до рішення про зведення такої захисної споруди, як укріплена лінія від Дніпра до Сіверського Дінця, яка простяглася на 400 верст. Вздовж валу розміщувалося 13 кріпостей і 242 великих і малих укріплень. Лінія була побудована в рекордно короткий термін: з 1731 до 1733 рр. і вдосконалювалась біля десяти років. Але насправді ця лінія не мала майже ніякого ефекту, а труднощі при її зведенні виникали величезні. Будівництво гігантської інженерної споруди підірвало сили Харківських полків, їх обороноздатність, і вже у 1732 році вони втратили свою могутність. Число реєстрових козаків зменшилось. Усе це призвело до того, що в 1732-1736 роках провели реформи, внаслідок яких були ліквідовані залишки козачої незалежності. Полки, сотні були перетворені в складову частину російської регулярної армії. Полковникам присвоїли чин майорів, і на полкових знаменах став красуватися двоголовий орел. Крім того, із козаків сформували регулярний драгунський полк.

Значним ударом для козаків була відміна однієї із їх головних привілей - право вільно займати вільні землі і створювати свої поселення, хутори. На Слобідську Україну розповсюджувалась дія законів імперії. Населення, крім коштів, виділених на утримання служивих козаків і старшин, стало платити податок у казну й забезпечувати за свій кошт усім необхідним драгунський і два гарнізонних полки. Реформи продовжувалися, і в 1764 році сталось переформування полків у гусарські, і, таким чином, слобідське козацтво перестало існувати. При Павлові І (1796-1801) Харківський полк було перетворено на кірасирський, і один з ескадронів цього полку на початку XIX ст. був розквартирований у Деркачах, на околиці яких розташовувались конюшні і стояла вежа.

У 1765 році Харків став губернським містом - центром Слобідсько-Української губернії, і слободу Деркачі включили до складу комісаріатства Харківської провінції цього адміністративного утворення. З 1780 р. Деркачі увійшли до складу Харківського повіту Слобідсько-Української губернії, з 1835 р. - Харківської губернії.

Соціальний устрій Слобідських полків, сотень відрізнявся від того, що панував у Московській, а потім у Російській державі. Там існував служивий стан на чолі з боярством, були посадські люди, селяни, переважно кріпаки. У Слобожанщині ж місце служивих людей займали козаки, бояр не було, посадські люди та кріпаки з'явились пізніше, а були панські піддані, котрі мали право вільного переходу від одного державця до іншого. Були і державні селяни - вільні люди, справжні "горді орачі". Жили вони поселеннями, але іноді відокремлювалися, селилися на хуторах, пасіках, спільно виконували громадські роботи.

Свої потреби задовольняли не тільки натуральним виробництвом, але й торгівлею. Щотижня в Деркачах, у центрі, відбувався базар, на який охоче привозили свій товар жителі інших слобод. Цьому сприяло і те, що через Деркачі, Золочів і далі через Грайворон і село Рясне проходив старовинний шлях від Харкова до Сум. Цей шлях довгий час і називався Сумським. У Деркачах були і постоялі двори, які не пустували і приносили володарям значний прибуток. Утримання шляху в належному стані було постійною турботою мешканців, у 1910 році частину шляху замостили бруківкою.

Торгівля у Слобідській Україні почалася разом із заселенням, бо разом із козаками сюди переселялися міщани, котрі займалися торгівлею, особливо ярмарковою. Не тільки великі міста, а й містечка мали право на проведення ярмарок, не були винятком і Деркачі. У першій чверті XIX ст. тут відбувся великий ярмарок. Його проведення припало на день Іоанна Богослова, перші числа січня, а в кінці цього століття проходив дводенний ярмарок у день Вознесіння Господнього (26 вересня).

"Харьковская губернская земская управа отношениєм от 27 сентября за № 9302 уведомила уездную управу, что по ходатайству ее, внзванному Постановлением Губернского земского собрания сессии 1896 года об открытии ярмарок, разрешено Министерством Внутренних Дел по соглашению с Министерством Финансов открьітие в с. Деркачах двух двухдневных ярмарок: 8 день Вознесения Господня й 26 сенгября. О чем уездная управа сообщает Деркачевскому волостному правленню."'

Краю мій, Слобожанщино! Дергачі, Збірник архівних документів і матеріалів. Харків. "ФОЛІО". 1998р. с. 66.

Користуючись Сумським шляхом, деркачівці брали участь у ярмарках Харкова, Липців й інших місць губернії. Крім ярмарків, діяли щоденні базари, з'являлися галантерейні магазини, булочні, бакалійні лавки. Певний прошарок людей займався і комерцією, вони були фурщиками і возили зерно в Москву, Орел, привозили рибу з Дону, а з кримських озер – сіль. Прибуток їх був значним. Взагалі, чимало мешканців були заможними людьми, про що свідчать архіви.

Заняття хліборобством потребувало переробки зерна, і це сприяло появі вітряків, водяних млинів на річці Лопань, які працювали весною і восени, коли було достатньо води. Зерно зберігалося в загальних коморах. У другій половині XIX ст. у Деркачах відкривається поштова станція, де утримується до 15 коней і працює 5 візників. Коні були громадські і земські. Для боротьби з пожежами існувала пожежна станція, староста якої обирався громадою на сільському сході (зібранні).

Початок XIX століття - час великих зрушень у господарстві, науці, техніці, літературі, мистецтві. Зачепив він і Харківську губернію, і Деркачі. У 1805 році відкривається Харківський імператорський університет - перший на півдні Російської імперії.

На початку XIX ст. у Деркачах виникали невеликі промислові підприємства. Працювало декілька цегельних заводів, пивоварний завод, каменоломня. Магістр хімії Чернай побудував у хуторі Лужок паромеханічний млин, який довгий час використовувався мешканцями Деркачів, "Лужківська мельниця", або "мельниця Черная" звали її.

Церковне життя у Деркачах, як і в інших місцях Слобожанщини, було в межах християнських традицій. Мешканці були віруючими і, звичайно, першою їх турботою було будування церкви на честь одного зі святих - духовного захисника від різних напастей. Церкви були осередками духовної культури, стрижнем моральності, місцем, де можна було почути праведне, розумне слово, а священик був першим радником для своєї пастви, йому вірили, і він не казав дурниць. Тоді була церковна демократія і священиків обирали самі мешканці, утримували церкву на свій кошт. Це пізніше їх призначили консисторією із числа освіченого духовенства, постачальником яких був Харківський Колегіум - зменшена копія Києво-Могилянської академії.

Перші церкви на Слобожанщині були дерев'яними, побудовані в традиціях народного мистецтва, з елементами українського бароко. Щодо Деркачів, то тут було три храми: Миколаївський, Різдва Богородиці і Амвросіївська церква, дерев'яна, побудована в 1888 році.

Перший храм - Миколаївський, був побудований не пізніше 1660 року. Знаходився він у центрі, де тепер автостанція. При церкві була церковно-приходська школа й шпиталь (богодільня). Час ішов, дерев'яна споруда потребувала ремонту, коштів, як завжди, не вистачало, і у 1780 році побудували на тому ж місці новий храм, теж із дерева, на значні пожертви. Були зроблені великі витрати і на прикраси, і на коштовності. Цей храм суттєво відрізнявся від свого попередника і простояв сто років, коли спорудили новий, цегляний, теж на пожертви прихожан і благодійників. Скарби, ікони - все було перенесено в цю церкву, з'явилось і нове начиння. Церква була трьохпрестольна, головний престол - в ім'я святого Миколая, правий - на честь ікони Казанської Божої Матері, лівий - на честь трьох святителів.

При цій церкві також була двокласна церковно-приходська школа грамоти. Священиком був Трофим Антонов. Храм зруйновано в 30-х роках XX ст.

Миколаївська церква (фото кінця 20-х років ХХст.)

У Деркачах діяв і своєрідний суд. Назву він мав дещо сувору - Сільська розправа (створена в Україні у 1838 р.). Розправа існувала в кожній сільській громаді державних селян. Із сучасного погляду це був прообраз діючої адміністративної комісії. Це був суд першого ступеня і діяв він на підставі закону. Сільська розправа складалася з сільського старшини і двох, обраних на три роки, селян, «сільських добросовісних». Розправа мала свою чотирикутну печатку зі скошеними кінцями. У самій назві "добросовісні" була закладена ідея творити суд по совісті. Розправа розглядала справи про дрібні правопорушення, які зараз називають адміністративними, тобто: бешкетування, дрібні крадіжки, брутальна лайка та образа; а також провиною було некоректне ставлення до збирачів податків, непокора їм. Розправа мала право накласти штраф до одного карбованця (суми тоді значної), віддати порушника на громадські роботи до шести днів, посадити під варту "на хліб і воду", а найсуворішим покаранням було призначення до п'ятнадцяти ударів різками, та це траплялося дуже рідко. Розправа за рік розглядала до десяти справ. Скасована розправа була в 1858 р.

Значний стимулюючий ефект на порушників мав авторитет літніх людей, громадський осуд, тому порушення громадського порядку траплялися досить рідко.

Щодо культури, то вона носила виключно етнографічний характер; відзначали свята згідно з особливостями давніх традицій, віруваннями. Поширений був спів, влаштування вечорниць. Урочисто святкували релігійні свята, особливо Великдень і Трійцю. Довгий час Деркачі і прилеглі хутори були справжнім Клондайком для збирання пам’яток етнографічної культури, речей народного мистецтва. Цей інтерес до етнографії слобожан зберігся у працях етнографів, істориків і літераторів М. Сумцова, Д. Багалія, а ще раніше Філарета Гумілевського. В основному ці дослідження друкувалися у "Харківському збірнику", "Харківському календарі", у газеті "Харківські губернські відомості".

Реформа 1861 р. не внесла суттєвих змін у суспільне життя Деркачів, а настали вони при побудові Курсько-Азовської залізниці, яка пройшла на сході села. Саме тоді ця швидка і зручна комунікація розширила можливості спілкування між людьми. Починається процес руйнування всього архаїчного. Змінюється уклад життя, воно стає більш стрімким, складним, напруженим.

Концесія на будівництво Курсько-Харківської залізниці була підписана і затверджена 1 березня 1868 р., а вже 5 травня почалися роботи. Залізниця будувалася підрядним способом. Підряд отримав Самуїл Соломонович Поляков. Проходила залізниця по лінії Курськ - Бєлгород - К.Лопань - Деркачі - Харків. Невдовзі будівництво залізниці дійшло і до Деркачів. Земля для неї була відведена із Деркачівської дачі, за що від агента будівника залізниці було отримано і занесено на прибуток Деркачівського товариства 3430 крб. У Деркачах, як і планувалося, була побудована станція. Перший потяг виїхав із Курська і 22 травня 1869 року о 10.45 прибув у Деркачі. Радісно й урочисто зустрічали небаченого раніше залізного гостя майже всі мешканці селища. Через якусь годину він прибув у кінцевий пункт призначення – місто Харків.

Настала нова ера, яка позначилась і демографічним розшаруванням. Близькість Харкова, а також зручне сполучення з ним сприяли переходу значної кількості недавніх селян на роботу до фабрично-заводських підприємств, залізницю. Така міграція становила до 30%. Праця на підприємствах, а особливо на залізниці, добре тоді оплачувалась і могла дати живі гроші, це, звичайно, приваблювало. Почалася перебудова колишніх тісних слобідських будинків на більш просторі, з цегли. Зростає рівень життя, з'являється значний прошарок купецтва, підприємців, інтелігенції. Коли частина населення Харкова стала шукати порятунок від шуму, набуває поширення інститут дачників. Городяни їхали від забрудненого фабриками і заводами повітря, ближче до чистих джерел, лісу, сільського спокою. В Деркачах вони знаходили собі затишний притулок. Більш заможні будували тут дачі. Один із таких, який залишив пам'ять по собі, незвичайний садок, що нагадував графський, - це пан Вудянський. Його садок розташований на південній околиці селища, за своєю мальовничістю і сьогодні є окрасою міста, щоправда, зараз залишилася лише його рештка.

Відомо, що пан Вудянський жив у місцевості, яка звалась Кут. Тут був великий панський двір, огороджений парканом і воротами, три будинки, сараї для худоби, а низом протікала широка в цьому місці р.Лопань. Через ріку був перекинутий міст, висока гребля, обсаджена тополями. А все це разом створювало типовий краєвид Слобожанщини. Жили тут і поміщики, у одного з них, Земборського, маєток якого знаходився в лісі, любив відпочивати Г.Сковорода .

У кінці XIX ст. Деркачі змінюють своє обличчя. Населення нараховується вже до восьми тисяч. У слободі розвиваються ремесла. Багато було шевців, кравців, ковалів, теслярів. Продукція, що виготовлялася тут, задовольняла не лише внутрішній ринок, а й вивозилася на продаж: на ярмарки Харкова, Мерефи, Вільшан, Золочева, Липців. Окрім старих підприємств, починають працювати нові, зокрема цегельні виробництва. Колишні селяни стають орендарями. У 1881 р. ними орендувалось 1 116 десятин орної землі і 244 сінокоси. Приблизно 33% населення займалися поденними роботами, переважно у Харкові, а деякі за місцем проживання. У цілому життя покращилось, але в той же час збільшувалося розшарування людей за матеріальним достатком, зростала відстань між багатими і бідними.

Настав час виявити свої здібності, талант, розум, здатність швидко пристосовуватися до обставин.

У 1887 р. на південно-східній околиці села Деркачі була заснована майстерня з виготовлення штучної вощини. Засновником був співробітник Харківського землеробського училища Ломакін Володимир Іванович.

Ломакін Володимир Іванович – винахідник, учений, педагог

Цікава була людина, він захоплювався винахідництвом, і різні ідеї завжди переповнювали його. За виготовлену ним штучну вощину на Всесвітній виставці у 1892 р. він отримав іменну бронзову медаль в алюмінієвому футлярі, який тоді був дорожчий срібла. Помер винахідник у 1906 році. За свою сумлінну і бездоганну працю відзначений званнями: Титулярний радник, Колезький радник, Колезький асесор, надвірний радник і нагородами: орденом Св. Станіслава III ст., орденом Св. Анни II ст.

Справу його продовжив син - Ломакін Микола Володимирович.

Ломакін Микола Володимирович

Він розширив виробництво, асортимент продукції, яка стає відомою по всій Росії, бо його майстерня була на той час унікальною. Фірма "М.В.Ломакін" видає каталоги, виконує численні замовлення.

Промисловий цех, збудований у 1915-1916рр.

Здавалося, що розквіту не буде меж, та після революції фірму націоналізували і вона перетворилася на завод "Незаможник". Самого Ломакіна декілька разів заарештовували, та люди своїми настійливими проханнями відстояли цю добру людину. Помер Ломакін у 1955р. Майстерня ж перетворилася на потужний механічний завод, відомий як Дергачівський завод турбокомпресорів. Люди довгий час називали цей завод за прізвищем його засновника - "завод Ломакіна". У 2008 році однин із провулків міста був перейменований на провулок Ломакіна.

Значну роль у культурному розвитку Деркачів відіграло Харківське землеробське училище, яке знаходилось на півдні селища. Воно було закладено у 1847 р. як показова сільськогосподарська навчальна ферма, яка згодом перетворилася на учбовий заклад, ним і справді можна було пишатися. Тут було показове господарство, працювали висококваліфіковані викладачі. Такі славетні постаті як всесвітньо відомий поет О.Олесь (Кандиба), драматург К.Треньов, письменник О.Слісаренко, поет, драматург і теоретик театрального мистецтва Я.Мамонтов, письменник і громадський діяч Г. Михайличенко навчались і працювали тут. У 20-х роках у зоотехнікумі працював письменник, музикант і громадський діяч Г.Хоткевич.

Чимало мешканців Деркачів здобули освіту в цьому навчальному закладі, як наприклад, журналіст і письменник П. Лісовий, майбутній зоотехнік В.Сухомлінов, А. Одерій та інші.

У кінці XIX на початку XX ст. набуває розвитку освіта: потреби часу вимагають цього, тому що переважна більшість населення Деркачів була неосвіченою. Починають відкриватися школи.

На 1896 р. Деркачі мали всього одне народне училище, в якому навчалось близько 100 дітей, а в церковно-приходських школах - 250 учнів, тоді як у селищі дітей шкільного віку було 2150.

У зв'язку з цим Деркачівське сільське товариство на своєму сході запропонувало:

«В 1897г. построить в слободе Деркачах два новых училища, из которых одно на главной улице, рядом с волостным правлением, величиной на 120 учеников, и другое - за рекою Лопанью, около так называемого Лукьянца, величиною на 60 учеников...»

(Краю мій, Слобожанщино! Дергачі. Збірник архівних документів і матеріалів. Харків. "ФОЛІО" 1998. с. 110.).

Пропозиція була задоволена земським зібранням.

У цей час відкриваються курси грамотності і для дорослих. Діє Комітет товариства поширення освіченості. Всі клопоти щодо влаштування нових училищ узяв на себе голова Харківської земської управи князь К.Н. Гагарін.

У Деркачах у другій половині XIX ст. організовано притулок для неповнолітніх злочинців, з якими проводилася плідна виховна робота. Їх навчали праці, і продукція, вироблена ними, експонувалась навіть на Всеросійській сільськогосподарській виставці. Згодом цей заклад був реформований у притулок для бездоглядних, який діяв до кінця 40-х років XX.

Справжнім культурним здобутком для Деркачів був молодий Гнат Хоткевич, який у 80-х роках, влітку, приїздив із батьками у Деркачі, де його мати працювала кухаркою у купця Михайлова. Саме тут він відчув благодатну стихію села: чарівні народні пісні, які так органічно поєднувались з надвечірнім часом прекрасного Слобожанського селища; відчув пахощі трав, свіжого п'янкого повітря, особливу ліричну красу місцевих пейзажів. Тут він уперше закохався в неповторне звучання бандури сліпого бандуриста дядька Павла, який і дав йому перші уроки гри на цьому народному інструменті. Все це потім вибухне в ньому в новій якості - в літературних творах, знайде відбиток у його працях як знавця-етнографа, музиканта-бандуриста, актора і організатора театральної справи. А поки що юнак Хоткевич під час своїх літніх вакацій, приїздивши до Деркачів, радів зустрічі зі своїми друзями, яким привозив подарунки з міста: книжки, зошити, та головне - захоплення знаннями, якими він охоче ділився, розповідаючи про цікаві подорожі героїв Купера, Жюля Верна, і найважливіше - він навчав селянських дітей грамоти.

Але головна справа Хоткевича в Деркачах - це створення аматорського театру на Михайлівській дачі. Саме тоді виявилися його організаторські здібності, завдяки яким фактично з нуля був створений справжній театр, з усім відповідним приладдям: зі сценою, рампою, декораціями тощо...

Ставилися спектаклі за творами Старицького, Кропивницького, акторами ж були місцеві жителі. Вхід був платний, і кошти використовувалися на придбання українських книжок, якими поповнювалась місцева бібліотека. Таким чином, рік 1895 офіційно вважається роком створення театру у Деркачах. Цікаво, що ставились народні водевілі просто неба, увечері, біля якоїсь хати, і зараз вже важко уявити всю чарівність і гармонію цих театральних вистав, які були наче продовженням римських вистав на арені цирку.

Наприкінці XIX ст. і в першому десятиріччі XX ст. на фоні загального покращання життя з'являється прошарок заможних людей і в Деркачах, які виявили свої здібності у підприємництві, торгівлі тощо. Певні верстви населення Деркачів і раніше займалась торгівлею, і це не зникло, а проросло на новому ґрунті, в новій якості.

Добробут деркачівців зростає і ознакою його стає створення у Деркачах благодійного товариства, мета цього товариства була викладена в статуті: надання допомоги людям, які по старостій безпритульству потребують опіки, а також влаштування на роботу осіб, які можуть працювати і забезпечувати себе коштами.

У 1915 році 9 березня відкривається у Деркачах районна бібіліотека-музей, де зберігалися речі з етнографії і культури Деркачів. Керівництво музеєм здійснювало земство. У лютому 1916 р. було створено вокально-музично-драматичний гурток. Цей гурток мав свій статут, згідно з яким члени гуртка були зобов'язані:

"1. Доставлять населенню слободи Деркачей разумные, полезные и доступные развлечения.

2. Отвлекать народ от всякого неразумного провождения времени и пьянства.

3. Содействовать умственному, физическому развитию народа".

(Краю мій, Слобожанщино! Дергачі. Збірник архівних документів і матеріалів. Харків. "ФОЛІО", 1998, с. 132.)

У 1913 році з'являється перший земський телефон, яким були з'єднані всі волосні правління, місця праці земських начальників і станових приставів, земські медичні і ветеринарні пункти тощо.

Аптека діяла в Деркачах з 1861 р., а лікарня – з 1910 р. Ветеринарна аптека почала працювати з 1902 р., ветеринарний пункт – з 1913р.

В основі правління Деркачівської волості було самоврядування. Волосний голова обирався товариством, він був уповноваженим у громадських справах, обирали збирача податків, писаря та його помічника. Була посада сільського старости і пожежного старости, що також обиралися. Усі питання, стосовно життя Деркачів, вирішувалися на сході мешканців, які мали право голосу. Вирок сільського сходу записувався у спеціальну книгу сільських вироків. Крім того, складався кошторис на утримання установ, відраховувались кошти на платню відповідальним особам: голові (114 крб. на рік), сотським і десятським (молодшим поліцейським чинам), писарю, його помічнику, сторожам. Виділялися кошти на опалення, на освітлення, на утримання училищ тощо. Такий устрій був зрозумілий усім, він виключав зловживання, бо був підпорядкований громадськості і посадові особи дійсно були слугами народу, йому підзвітні.

Російсько-японська війна 1904-1905 рр. призвела до мобілізації із запасу на військову службу 27 деркачівців і майже половина з них загинула. Імена цих загиблих за царя і Батьківщину були викарбувані на двох меморіальних дошках художнього лиття і встановлені в церквах.

Справжнім лихом для деркачівців стала Перша світова війна. Більшу половину чоловіків мобілізовано на фронт. У цей час зросли податки, настала доба революційних подій. Навесні 1918 р. в Деркачі вступили австро-німецькі війська. Були тут і денікінці. У 1919 р. на станції Деркачі відбувся їх бій з частинами Червоної Армії, і тільки в грудні денікінці покинули селище.

Після громадянської війни життя входить у своє русло. Відроджуються освіта і культура: відкрилися три початкові школи і одна семирічка, активізувалася робота з ліквідації неграмотності, діяло 5 шкіл-лікбезів. Була організована дитяча трудова колонія. Відкрито клуб, народний дім, дві бібліотеки. Розвивається охорона здоров'я: з 1925 в Деркачах почали діяти лікарні, зуболікарський кабінет, тубсанаторій і аптека.

Історичний центр міста, 20-ті роки ХХ ст.

На початку 20-х років волосний з’їзд Рад обрав місцеву владу - Раду робітничих, солдатських і селянських депутатів. Першим головою волосного виконавчого комітету став Нестеренко Олександр Якович. У грудні 1923 р. після скасування губернії, повітів та волостей Деркачі стають районним центром. Першим головою райвиконкому був обраний Смалько Тимофій Юхимович, а секретарем - Коробка Григорій Леонтійович,

У 1928 р. деркачівське сільськогосподарське товариство збудувало цегельний завод. Далі були побудовані МТС, нові корпуси заводу "Незаможник", який згодом став називатися механічним. Розширювалась залізнична станція. У 1930 р. селище Деркачі було електрифіковане, і це сприяло розвитку виробництва, культури. Почала розвиватись швацька, деревообробна, харчова та шкіряна промисловість, У зв'язку з близьким розташуванням до індустріального Харкова деркачівські колгоспи перетворилися на бази виробництва молочних продуктів та овочів для постачання їх населенню міста.

Приміщення сільської ради с.Деркачі, 30-ті рр. ХХ ст.

У 1938 р. Деркачі стають селищем міського типу. Чисельність населення становить 17 тисяч чоловік. Поширюється мережа торгівельних організацій.

У 1941-1945рр. лихоліття Великої Вітчизняняної війни не обминули й наше селище (докладніше про воєнні події в Дергачах читайте в розділі «65 років Великої Перемоги»).

З 1945 р. починається відбудова Дергачів. До кінця 40-х років ряд галузей народного господарства перевищив довоєнний рівень виробництва.

Успішно розвивається селище у 50-80-х роках. Значний розвиток отримала промисловість. У місті працювали великі підприємства: Дергачівський футлярний завод, Дергачівський завод турбокомпресорів, філіал заводу ім. Малишева, швейна фабрика «1 Травня». Продукція цих промислових підприємств була широко відома далеко за межами Дергачів. Суттєві зрушення відбулися в оновленні обличчя Дергачів після того, як вони набули статус міста районного значення у 1978 році.

(Про розвиток міста за часів незалежності України читайте в матеріалах книги, поданих у розділі «Сучасні Дергачі»).

Підсумовуючи історичний розвиток нашого міста, маємо констатувати, що дергачівці ніколи не знали кріпацтва, були державними селянами, військовими козаками, потім військовими обивателями. Це, зрозуміло, наклало певні риси на їх характер, поведінку: для них властива впевненість у собі, у своїх силах, вони не терплять підлеглості, без будь-якого дипломатичного хисту завжди заявляють про себе. І це не погорда, не протиставлення іншим, а така здібність - не згинатися і високо тримати голову. І сьогодні девізом кожного мешканця міста є гасло – «Ми – дергачівці!»